А ЗА П’ЯТЬ ВЕСЕН – СТОЛІТТЯ
У Ольги Трохимівни Грибко із Литвинця сьогодні не так багато справ. Приміром, справжньою справою для неї вже є шлях… через хату. Ще б пак! – ледь рухаючись із двома костурами в руках, несе у себе на плечах жінка аж дев’яносто п’ять весен! Хтось скаже: весна не може бути тяжкою – вона ж легка, як вітер; лагідна, як погожий день на осонні; радісно-зворушлива, як польові квіти в руках коханого. На все те Ольга Трохимівна лиш просміхнеться: багатьох моїх одноліток уже задавили ті роки, а зі мною, мабуть, Бог експериментує – скільки людина може витримати? Ось так і тримаюсь.
Її роки – то спогади-думки, як тиха річка – якій ні краю, ні кінця.
- Народилася у Литвинці, 13 березня 1926 року. Я - найменша із п’ятьох дітей. Було в мене ще три сестри і брат. Батьки були звичайними колгоспниками. Роки дитячі були - ой! – які тяжкі! Скільки не намагаюся пригадати щось хороше, а так нічого на думку й не спадає. Не життя – суцільне випробування. І сама не розумію – як до таких років дожила? Працювали всі дуже тяжко. Саме фізично тяжко. У 1933 році від голоду помер батько. Ми всі в ті роки вижили лише завдяки тому, що мати і найстарша з сестер ходили полоти буряки в колгосп і там їм давали якийсь харч. Мама як могла, так і тримала нас у той страшний рік: їли ми і липу, і акацію, і лободу; святом були просяники та коржики з трухлої картоплі, яку пощастило знайти на городі з минулого року. Дивом залишилися жити, - сумовито пригадує литвинчанка О.Грибко.
- У 1941 році я закінчила навчання – сім класів осилила. Дуже любила уроки української мови та літератури. Пригадую, як вчителька завжди хвалила і всім показувала мій зошит - як приклад того, як треба вчитися. Звичайно, приємно було. А читати любила завжди. Ще й донедавна читала, а це щось очі погано бачити почали, - ділиться литвинчанка.
…Не судилося продовжити науку – родина потерпала від бідності. «А з чим би я поїхала до міста вчитися, як не було чого ні взути, ні одягнути? Та й війна все перекреслила. Пригадую, як разом із однокласницями проводжали на фронт нашого улюбленого вчителя історії та географії Романа Петровича Синьоокого. Може, саме ота дитяча любов і повага вберегла його від ворожих куль? Бо по війні він, як і брат Ольги Трохимівни, повернулися живими додому.
А в війну Ольга Грибко нарівні з дорослими – хоча мала лише півтора десятка літ - копала рови. І не лише на литвинецькій землі, а й в околицях Канева, інших сіл. І не здогадувалася, що після війни на тих же землях буде разом із такими ж дівчатами-односельчанками вирощувати цукрові буряки - економіку вщерть зруйнованої країни підіймали в основному руками підлітків та жінок-вдовиць.
- Було йдемо чи на те поле, що аж під Степанцями, чи на те, що аж під Тростянцем, то всю дорогу співаємо з дівчатами. То нічого, що босі і зодягнуті сяк-так, а душа була вщерть сповнена надією. І життя здавалося не таким і тяжким та бідовим…
За кілька років до пенсії, коли здоров’я почало нагадувати про тяжкі повоєнні труди, Ольга Трохимівна пішла працювати до сільської ради – прибиральницею-вістовою. Не цуралася роботи беручка жінка, тож їй доручили ще і в місцевому осередку культури – у клубі – лад давати: прибирати та порядкувати там. Ніхто ніколи не нарікав на те, що вона погано справляється, хоча й вдома було роботи вдосталь: господарство, хвора мати і знову ж – ті колгоспні буряки.
У дворі і в помешканні племінниці Ольги Грибко – Ганни Григорівни Тертичної (яка, до речі, теж уже дев’ятий десяток літ як-то кажуть, пряде), де сьогодні удвох проживають ці милі жіночки, - хоч вивіску з написом «Двір і оселя зразкового порядку» чіпляй. Буває, у молодих-здорових такий безлад панує, що хоч «ґвалт!» кричи. А тут хочеться зайти і відразу на лавці біля порога сісти – аби помилуватися порядком, охайністю, чистотою. Нагадати вам? - обидві старенькі ледь ходять з двома палицями у руках! А діти-внуки Ганни Григорівни навідуються не так і часто.
Посміхається баба Оля:
- Хотілося б молодим тепер сказати: бережіть здоров’я замолоду! Бо колись ці ноги - аж ген куди! і аж он як! – бігали, а тепер не хочуть і хати перейти. Лікарі сказали, що від тяжкої праці деформувався хребет, тож і болить постійно поперек та ноги. Втираю всілякі натирання, а воно зовсім не легшає. Хоча, думаю, що всю найтяжчу фізичну працю переробили ми – старе покоління. Вам тепер дісталася легша робота і, на жаль, мала плата за неї. Так і ми свого часу за трудодні всі жили витягли, а маємо не пенсію, а суцільні сльози, бо що на ті копійки купиш? – підсумовує 95-річна литвинчанка, а в самої очі не сумні й розпачливі, а добрі-добрі – ніби аж із просміхом. Така її річ викликає в слухачів – удвічі молодших за неї – водночас і сум, і подив: тяжка праця і складний життєвий шлях не забрали найголовнішого – ясності думок і сподівання, що прожито не дарма.
– Не скоро ще настане кращий час для всіх. Але надія є. Лишень треба завжди робити обдумані кроки, зважений вибір і багато та завзято працювати, - напучує нас старенька з дивовижно доброю посмішкою. І чомусь у цю мить так хочеться обійняти її і пообіцяти: зробимо все, як ви кажете.
…Весніє березень квітками, несе надію всім, хто вижив після зимових випробувань. Ольга Трохимівна Грибко зустріла нещодавно дев’яносто шостий березень. Вітали її з ювілеєм і рідні, і близькі, і сусіди, а ще – Литвинецький сільський староста Катерина Горохова разом із представниками місцевого старостату.
- Дякую всім, хто пам’ятає про мене, - говорить одна із найстаріших жительок Литвинця Ольга Грибко. – Дякую і Бобрицькому сільському голові Олені Штефан. Вона – добра жінка. Я бачила її очі. Я точно знаю – в неї всі задумки добрі і вони здійсняться. Передавайте їй вітання.
Прощаємося з Ольгою Трохимівною і беремо з неї тверду обіцянку – зустріти разом із нами столітню весну, а ще – поділитися всім пережитим, аби написати цілу книгу про те, що довелося побачити-відчути-передихати її ровесникам. Щоб знали, щоб навчалися, щоб мали надію…
Текст, фото – Віра Загородня
