УРОКИ ЖИТТЯ ВІД ВАЛЕНТИНИ ВОСКРЕКАС
У селі Лазірцях знайти когось із місцевих жителів дуже просто – село невелике, всі один одного знають. На запитання: «Не підкажете, де живе Валентина Федорівна Воскрекас?» у випадкового подорожнього відповідь знайшлася відразу: «Чому б не підказати? Її тут усі знають і поважають. Ось цією вуличкою, що праворуч, йдіть і нікуди не зминайте. В кінці вулиці – під лісом – і буде оселя нашої Валентини Федорівни».
«Нашою Валентиною Федорівною» 90-річну жительку Лазірців називають усі її односельці - з любов’ю до педагога від Бога, з повагою до вчителя із більш як сорокарічним стажем, з визнанням заслуг колишнього директора школи у своєму селі і сусідніх Потапцях. Поспішаємо до неї з завмиранням у серці – як до першого класу в першовересневий день - на уроки життєвої мудрості. Аби почерпнути всього, що згодиться не одному поколінню, що прислужиться усім, хто буде жити й далі між людей…
Урок перший: пам’ятай, чийого роду-племені
- Я народилася на цьому грунтищі, - познайомившись, показує рукою Валентина Федорівна на хату, біля якої сидимо на лавці. – Мої батьки родом із Лазірців. Колись жили у центрі села, а згодом перебралися сюди. Село наше колись було велике. Тут була велика школа. Свого часу саме в Лазірецьку школу ходили учні з Орловця, Райка, Пищальників, Чернишів. Батьки були звичайними колгоспниками. Батько – Федір Наумович – вважався на той час освіченим: закінчив два класи церковно-приходської школи. Працював головою сільської ради, бригадиром у колгоспі, а коли закінчив курси ветеринарів, то працював за цією спеціальністю вже й до виходу на пенсію. Мама теж працювала в колгоспі. Роки ті були тяжкими – голодними, холодними, із непосильною працею. Мама захворіла на туберкульоз. У Потапцях була лікарня. Там працював лікар Сурмило (не пам’ятаю, як його звали). Саме його лікування та ще піклування (він посприяв у тому, щоб мама поїхала на обстеження до Києва) дали свої результати - згодом таки вдалося здолати недугу. Пригадую, як мама вимагала з нас ретельного дотримання санітарії – щоб не заразити нікого в родині, - у неї був увесь посуд, одяг і постільна білизна окремі.
Урок другий: найцінніше – родина
…У родині Воскрекасів виховувалося п’ятеро своїх дітей і найстарша – Стефанія (1912 року народження), прийомна дочка, яку удочерили як круглу сироту. Про те, що Стьопа (як її з любов’ю називали в родині) не є рідною Валентині і її старшим чотирьом братам, наша героїня дізналася вже у підлітковому віці. Проте стосунки після того в родині не те щоб змінилися, а навпаки – стали ще теплішими, турботливішими. При згадці про найстаршу сестру Валентина Федорівна змахує сльозу: «Мама хворіла, тож всі турботи про нас лягли на плечі Стьопи. І вона жодного разу не жалілася, не дорікала».
Урок третій: завжди вір у перемогу
Перші шість років шкільної науки Валентина Воскрекас відміряла в Лазірецькій школі. Далі – до сьомого класу – вже ходила вчитися в Курилівку. Війна із її поневіряннями віддалила дівчину від мрії – бути вчителем, наставником, сіячем розумного, доброго, вічного. І водночас – стала черговим випробуванням для сили волі, сили прагнення здобути будь-якою ціною омріяне.
Пам’ятає тепер уже бабуся Валя, як учора, страшні дні окупації. Спогадами і сльозами повняться очі:
- Наше село звільнили від фашистської нечисті у 1944 році. Під час окупації німці не давали землям гуляти – сіяли і збирали хліб. У всіх забрали скот, коней. У жовтні 1943 року нас відправили в евакуацію. Та ми не встигли далеко відійти від рідних місць. Через Пищальники і Райок проходила залізниця. Нас зігнали на станцію «Райок». Вже мали відправляти на Німеччину, але щось в останню мить пішло не так, і нас погнали на Козарівку. Далі спрямували обоз евакуації до Степанців. Того ж дня нас повернули до Синявки. Далі були Ковалі. По цих селах ми поневірялися до березня 1944 року. Нищівний наступ радянських військ, повний розгром ворога під Корсунь-Шевченківським – такі новини доходили до нас і серце переповнювалося надією і наближенням неминучої перемоги над загарбником. Пригадую, як в село ввійшла колонна кінноти червоноармійців! Який це був день для нас усіх! Як всі раділи – словами не передати! Воїнів визволителів цілували, обіймали і… вмивалися сльозами радості – і ті, хто чекав переможців, і самі герої-визволителі.
Урок четвертий: іди за мрією
Як тільки по війні відновили свою роботу навчальні заклади, Валентина Воскрекас вступає до Маслівського сільськогосподарського технікуму. Перші дні – то період адаптації до нових умов, до нових правил. Все б нічого, але так дівчині різало вуха оте «рільництво» (відділення, на яке вступила), що… за два тижні не витримала і повернулася додому. У селі варіантів не було – йти працювати у колгосп. Крапка. І слалися під руку гектари буряків, поля кукурудзи, соняшникові плантації. Та все – під сапу, та все – до останніх сил.
Якось одна з жінок-односельчанок з жалем сказала їй: «Кидай, Валю, цей колгосп, та йди вчитися. Ти зможеш!» І початок наступного навчального року В.Воскрекас уже розпочала у статусі студентки Ржищівського педагогічного технікуму. Там, у Ржищеві, і родичі були, і друзі хороші. Та… не було за що вчитися. Один з братів надумав одружитися. А з доходу – тільки й того, що в колгоспі на трудодень зерна дадуть. Своє зароблену частину брат забрав із собою у прийми, а на зароблене батьком зерно відбули весілля. Та й по всьому…
І знову – повернення до батьківського порогу. І знову – тяжка робота в колгоспі. Разом із батьком пішла на воловню. До сьогодні пам’ятає імена її волів – Рамзін і Калина. То нічого, що сама не могла волів у ярмо запрягти – не діставала до круторогих через низький зріст. Добре, що батько та подруги допомагали. А іноді й кпинили: «Ну, що, малишня? Покинула ручку, бо думала, що ярмо легше?» Возила волами гній під Грушів, культивувала поля. А вже влітку, щоб донька більше й не думала про науку, батько записав її до бригади з укладання кам’яних шляхів у Кагарлику. Це зараз Валентина Федорівна статурою нагадує школярку-семикласницю, а в ті роки – либоньза шестикласницю була. Які шляхи, яке каміння? А мрія як? Вона ж – понад усе!
…Знову – серпень. Знову – вступні екзамени. Цього разу – в Канівському педагогічному училищі. Конкурс – сім осіб на одне місце! Здала екзамени. Чекає на виклик. Уже й 25 серпня минуло, і 27-е, і 28-е. Ще не розвиднялося 29 серпня, як Валентина, зодягнувши перешиту сестрою Стьопою сукенку і обгорнувшись удвічі (бо ж зростом геть мала й худа!) материним жакетом і з босими ногами – до Канева. Коли вона в Лимарці мила ноги, сонце вже підбилося над горизонтом. В училищі запитала, де знайти директора. І так босоніж, постукавши, ввійшла до кабінету:
- Я тут здавала екзамени, чекаю на повідомлення чи виклик на навчання. Не підкажете – в чому справа?
Директор зміряв поглядом, запитав прізвище, пошукав папери. Знайшов її прізвище:
- Ви зараховані. Вітаю. Але як ви збираєтеся вчитися – босоніж?..
Коли на серці радість – босі ноги лише швидше біжать додому, аби повідомити всім про наближення до мрії. Так було й того дня. Батьки раділи разом із нею. Мусіли тоді купити сяку-таку взуванку, одежину.
Урок п’ятий: нізащо не здавайся
До науки Валентина Федорівна взялася так, ніби до цього щодня тільки й мріяла про неї. Вчилася добре. Все встигала. Пригадує, як на третьому курсі відпросившись у старости класу, пішла до лікарні, але за відведений час не встигла владнати свої справи і пропустила урок фізики у того ж таки директора. На другий день ретельно підготувалася до уроку в директора. І він, звичайно, викликав її відповідати. На всі запитання відповіла без запинок, правильно. Та ось додаткове питання: «Який діаметр орбіти, по якій обертається Сонце?» Від хвилювання дівчина переплутала відповідь і назвала діаметр орбіти, що нею обертається Земля.
- Сідайте, «двійка»! Ви не знаєте матеріал.
Е ні! Здаватися – не її варіант:
- Я хоч на «п’ятірку» і не відповіла, і на «четвірку» нехай, по-вашому, не знаю. Але й «двійку» я точно не заслужила. Ви це теж знаєте.
Самовпевненість буває нам на шкоду. Та молоді про теє ще не знають…
Директор стримано відповів:
- Коли у вас буде свій кабінет, то викличете мене до того кабінету і прочитаєте мені мораль. А я вас питати більше не буду. Яку оцінку заробите на контрольній, таку і матимете за семестр.
Валентина тричі ходила просити пробачення до директора. Просила свого куратора Василя Васильовича Следя, аби й він попросив. Ні – однозначною була відповідь викладача фізики. Протистояння характерів завершилося таки перемогою студентки Воскрекас, яка на підсумковій контрольній роботі отримала заслужену «п’ятірку».
Урок шостий: працюй, не шкодуючи сили
Після закінчення педучилища за розподілом Валентина Федорівна потрапила до села Пастирське Кіровоградської області Златопольського району. Як сьогодні пам’ятає погляд тамтешнього директора школи на її мішок із книгами, додатковими матеріалами та розробками уроків і… маленького кошика з одежиною та дещицею харчів. Бажання працювати з дітьми, ділитися з ними знаннями і любов’ю були для неї понад усілякі дрібниці на кшталт одягу, харчів. І це їй вдавалося неабияк! Сама собі дивується тепер: як устигала все те і коли?!
Село було досить велике: протяжність - 14 кілометрів, ширина – 7 кілометрів, два діючих колгоспи, одна велика школа для старших класів (5-7 класи) на 560 учнів та дві філії для початкових класів (1-4 класи). Молодого педагога відразу кинули у вир робочих буднів – дали уроки малювання у двох класах, у вечірній школі заняття в четвертому класі, класне керівництво у п’ятому класі, плюс головування в місцевій комсомольській організації (96 членів спілки), участь у художній самодіяльності, заходи в школі, в клубі і так далі. А вже через рік такого гарту, дівчина вступає до Черкаського педагогічного інституту, аби продовжити навчання і самовдосконалення.
Після семи років вчителювання на Кіровоградщині доля повертає Валентину Федорівну до рідних Лазірців, тут дає їй пару і донечку Ніну, яка згодом продовжила сімейну вчительську династію, відпрацювавши все життя до виходу на заслужений відпочинок у школі села Пекарі. А сама Валентина Воскрекас ще сім років після виходу на пенсію продовжувала навчати дітлахів у Потапцівській школі, показуючи приклад для наслідування власним досвідом, знаннями, життям.
Урок сьомий – і головний: живи по правді
Після того, як в житті Валентини Федорівни дзвенів її останній вчительський дзвінок, минуло більше трьох десятків літ. Та її вихованці й досі пам’ятають завжди справедливу, добру і водночас вимогливу вчительку. Вітають із святами, не забувають і, згадуючи при нагоді, передають вітання її рідними та близькими. Переконана сільський педагог: життя прожите недарма. Запитуємо: який головний урок в житті треба засвоїти? Відповідає Валентина Федорівна без затримки, спокійно і впевнено: «Жити по правді. Бути завжди чуйним і справедливим. Кажуть, легко бути добрим, і тяжко – справедливим. Дітей завжди виховувала за принципами верховенства правди і справедливості. Життя має бути наповнене добром. Бувало, коли вже не вистачало слів, аби присмирити котрогось із не дуже старанних учнів, говорила їм: «А бодай тобі торба грошей!», на що вони відразу мінялися – і вже з посмішкою відповідали мені: «Ваші слова та до Бога». Таким, по-моєму, має бути життя. Тоді усім буде краще».
…Прощаючись, рушаємо із двору справжньої жінки-матері, жінки-вчительки, жінки-трудівниці Валентини Федорівни Воскрекас. Вона, ніби рідна мати, проводить до краю двору, стоїть і вдивляється, аж поки вже не стає видно. Вона залишається собі одна – в хаті під лісом, в господі з коровою, телям і птаством, у спогадах про минулі дні – втомлені працею і витримані на настої полину втрат і розчарувань, у надії на те, що життя прожите – як добрі уроки для прийдешніх поколінь.
Текст, фото – Віра Загородня
