КОЛИ ЖИТТЄВИЙ ПРИНЦИП – «ХАТА НЕ СКРАЮ». АБО ЖІНКА-ГЕРОЙ ІЗ ЗАЛІЗНИМ ХАРАКТЕРОМ І УСМІШКОЮ ЯНГОЛА
Сьогодні жительку села Бобриці Аллу Хапугіну знає чи не кожен односелець. Бо є за що – за власне переконання «Україна – понад усе!», за те, що має залізну волю, якою може позмагатися із будь-яким чоловіком, зрештою – за активну життєву позицію, з якою рахуються у виконавчому комітеті Бобрицької сільської ради, членом якого вона є. Розберемося з усім цим - до дрібниць.
…Мабуть, свого часу киянці з народження Аллі Хапугіній (народилася у 1966 році на Подолі в столиці) заздрили однолітки із тієї ж Бобриці, чи й Селища (звідки родом її діди-баби): у столиці он скільки можливостей у дітей, не те що тут – у провінції. Може, й так, але в п’ятнадцять років, коли не стало мами і дівчинка-підліток залишилася потрібною хіба що сама собі (бо батько, м’яко кажучи, не особливо переймався її успіхами та невдачами – жив, швидше, для себе), заздрити вже не було чому. Мабуть, з того часу вона й засвоїла головне правило в житті: маєш самотужки вибиратися із будь-якої халепи – тоді і себе поважаєш, і від сторонніх залежності не маєш.
Життя писало свої сценарії, тримаючи її холодними обіймами невдач і труднощів у дев’яностих. Та ба! – не для Алли ті сценарії. Вона сама обирала свої шляхи: у 19 років вийшла заміж, згодом народила донечку, а в 27 років вирішила здобути серйозну освіту. Першим – пробним – сценарієм із вступу був столичний театральний вуз (Інститут театрального мистецтва
Київського міжнародного університету). Десь всередині тоді тенькнуло – не те! Наступна спроба - Київський національний університет театру, кiно і телебачення іменi І.К. Карпенка-Карого. І, як у тій казці, коли лише з третьої спроби здобувається добро, так і в її долі – лише третій вуз - Київський національний торговельно-економічний університет (економічний факультет) - став її кінцевим і єдиним на все життя вибором.
Далі життя потекло здавалося б розміреною течією тих же шалених дев’яностих: достатньо турбот і вдома, і на роботі. Друзі, знайомі, робота, поїздки до друзів за кордон – до Гани, Пакистану, Італії, Китаю тощо. Столичні ритми розслаблятися нікому не дають, а якщо ще й характер такий непосидючий, як у нашої героїні – то й поготів спокою не буде. У 2013 році Алла Юріївна працювала консультантом у столичному салоні брендової дороговартісної косметики, де отримувала досить солідну оплату праці, яку на той час отримували люди так званого середнього класу нашого суспільства. Коли починалися події на Майдані, вона, будучи далекою від політики і суспільного життя, в деякій мірі навіть була прихильницею тодішнього режиму. І, як зізнається тепер (а це свідчить про небоязкий характер! – авт.), дуже помилялася: «Тепер я пишаюся тим, що я – українка, хоча мала батька – росіянина, а матір – українку. Я – українка і люблю Україну. Так, це розуміння до мене прийшло з часом і після певних пережитих ситуацій, які вселили в мене цю гордість, цю впевненість у краще моєї землі, моєї Батьківщини – України».
…У листопаді-грудні 2013 року на Майдані відбувалися перші протистояння тодішньому режиму Януковича. Алла не дослухалася до новин із теле- і радіо-ефірів. Для неї справжнім джерелом інформації були очевидці, які ходили на Майдан Незалежності і брали участь у заходах. Якось попросила свою колежанку Тетяну взяти і її з собою до Майдану. Побачене вразило і ніби перевернуло все всередині, спонукало долучатися до допомоги тим, хто був по цей бік барикад. І вже наступного разу про похід на Майдан у найближчі дні домовлялися із усіма своїми колегами – ходили поперемінно у вільний від роботи час, збирали кошти серед своїх співробітників, знайомих, купували на них продукти і йшли, аби допомогти тим, хто стояв там до останнього за волю України.
Перші жертви на Майдані стали сигналом про те, що ситуація досить серйозна і може бути загрозливою для життя будь-кого, хто присутній там. Їх – перших поранених – прихистив Михайлівський собор. За словами Алли, до того дня дзвони собору мовчали сто років, а того вечора не втрималися… і задзвонили на весь Київ, на всю Україну. Так, це вона разом із подругами ходили туди, аби надавати посильну допомогу – прибирали, доглядали за пораненими, яких розташували в трапезній собору, де проводили хірургічні операції, рятуючи у майже польових умовах життя наших співвітчизників. Справді, це вона разом із своїми однодумцями стояла на Майдані в отому ланцюжку, який із рук в руки передавав один одному – і люди старшого покоління, і зовсім юні (які згодом, аби їм дозволили брати участь у протистоянні Майдану, усно «дописували» собі років два-три, щоб бути повнолітніми) – каміння бруківки. Поруч з ними в тому ланцюжку стояли журналісти з Білорусі. Багатьох відомих людей їй довелося там побачити, спілкуватися з ними наживо. Справді. Та вона цього нікому не доводить. Вона все це пам’ятає. Для себе. І спогади її – як хвилі в бурхливому морі – набігають один за одним, залишають бурунці піни і знов повертаються на глибину, де покояться інші події-хвилі…
…Офіс, де працювала Алла Хапугіна, був розташований у центральній частині Києва. Дістатися до роботи в ті дні було дуже складно. Іноді їх проводив конвой, який був «укомплектований» із підручних засобів – дерев’яними щитами та кийками. «Ми навіть не замислювалися над тим, що насправді може статися у будь-яку хвилину і хто та як нас зможе захистити, - пригадує події майже семирічної давності колишня киянка. – Не замислювалися і в ніч з 19 на 20 лютого, коли відбулися по-справжньому трагічні події в центрі Києва і коли ми з колегами-подружками йшли до Українського дому, куди нас направили із штабу Майдану на допомогу – прибирати і готувати місця для учасників подій, яким треба було перепочити після кількадобового протистояння. Ми з подружками взяли відра з водою, все необхідне. Проте якось не виходило налагодити процес. Тоді я вирішила взяти керівництво на себе. Розподілилися ми швидко – кожен взявся до своєї ділянки роботи і давай працювати. Запам’яталося одне подружжя киян середнього віку. Їм дісталися для прибирання східці з білого мармуру. Білим той мармур було тяжко назвати від бруду й непотребу, що його залишили після себе нещодавні постояльці Українського дому. Але ці двоє так ретельно все робили і старалися, що навіть через кілька днів, коли мені довелося знову там побувати, я була зворушена чистотою, яку зберігали східці після їхнього прибирання. У ті дні якась ніби спорідненість душ всього народу, зовсім чужих і водночас – своїх – людей відчувалася повсюди. Одна спільна і водночас величезна і вагома справа єднала всіх. Пригадую, як до штабу, куди збирали продукти, медикаменти, одяг тощо для захисників Майдану, під’їжджали машини досить багатих киян. Приїздили поодинці або й цілими родинами. Вони вивантажували покупки і підтримували нас усіх: «Тримайтеся, рідні, ми з вами! Скажіть, чим ми можемо ще допомогти?» Вони не старалися показати, що мають добрі достатки і допомагаючи нам, роблять ніби якесь благо. Навпаки – вони стримано і гідно простягали руку всьому народу, який тоді зібрався на Майдані…»
…Бути там, де нелегко, непросто, не завжди комфортно, але - ой!, як потрібно для когось, - стиль життя Алли Хапугіної. Участь у подіях на Майдані були першими в череді випробувань, що в майбутньому ще ляжуть на плечі тендітної киянки (вагою в 48 кілограмів – даруйте за подробиці із нашого – дівчачого – життя – авт.). І вже ранньою весною 2014 року, коли до Центрального шпиталю в столиці почали надходити перші поранені з рубежів на Сході, волонтерка Алла Хапугіна була в числі тих, хто не шкодував ні сил, ні часу, ні власних коштів заради того, аби хоча б чимось бути корисною тим, хто боронить рідну Україну.
- Чим Ви займалися в лікувальних установах? - запитуємо її, адже пам’ятаємо, що за фахом А.Хапугіна – економіст і аж ніяк не медик.
І знову ті спогади-хвилі:
- Допомагали готувати перев’язувальні матеріали (серветки, тампони), розносили по палатах продукти харчування, доглядали за тяжкохворими. Бувало, за кілька годин із подружками накручували цілі мішки тих серветок. Розуміння було одне на всіх: треба! Пригадую, разом із нами до госпіталю приходили дві жінки. Одна старша, а друга трохи молодша - мала інвалідність (психічно хвора). Треба було бачити, із яким старанням вони удвох працювали! Як вкладали всю свою душу в справу допомоги! Сльози наверталися, коли вони (будучи людьми із мінімальними пенсіями) діставали із своїх торбинок скромні домашні подарунки для тих, хто лікувався в госпіталі – чи то перемелене сало по-домашньому в баночці, чи то ще якийсь домашній смаколик, куплений і приготований за останні копійки! Знаєте, саме ці, здавалося б, дрібниці єднають людей – щирість, доброта, самовідданість заради свого співвітчизника, який власною кров’ю вмиває історію Батьківщини. Відчуваючи свою потрібність, я не мала втоми: мій день розпочинався о 7-й ранку, а закінчувався ближче до півночі.
Там, у госпіталі, вона навчилася бути справжнім «мужиком» (говорить це і посміхається – бо ж не кожен зрозуміє глибину цього поняття).
- Справжні чоловіки, та ще й ті, хто пройшов через вогонь війни, – ніби закалене залізо: біль з’їдатиме його тіло, а він стисне зуби і мовчки терпітиме. І якщо спробуєш його пожаліти чи проявити ніжність, то лише розізлиш його. В такому випадку треба вміти тримати оту твердість – не приведи, Господи, дати слабинку ні собі, ні йому. Пригадую, в шпиталь поступив один боєць. Володимиром звати. У перший день, коли я зайшла в палату до них і запитала, чим кому допомогти, він мені відповів досить грубо. Я не показала слабкості – відповіла гідно і стримано. Наступного дня він просто відвернувся, коли я ввійшла, і лише мовчки спостерігав, як я допомагаю іншим. А вже третього дня він просто підійшов і сказав мені: «Ходімо, поговоримо». Я слухала його близько двох годин. Він зрозумів, що я не буду його жаліти. Я можу його зрозуміти. Для них це дуже важливо.
Саме в шпиталі у 2014 році Алла Юріївна зустріла і свою долю, а з 2017 року – офіційного чоловіка Сергія. Тоді, на початку антитерористичної операції його, пораненого в ногу, після операції, що він у польових умовах її провів власноруч (дістав із рани осколок!), розпочалося ускладнене нагноєння рани і, відповідно, без втручання лікарів уже обійтися було не можливо.
Тоді й почала Алла Хапугіна проситися в зону АТО – знала, що там її допомога ой! – як потрібна. А до поїздки готувалася заздалегідь (ніби відчувала, що саме ця дорога – для неї), бо ще відразу після подій на Майдані пройшла курси першої медичної допомоги від товариства Червоного Хреста. І коли вже всерйоз вирішила для себе їхати на Схід, записалася і пройшла ще одні медичні курси, які учасникам занять читали американські військові професіонали-медики.
Її «зона АТО» розпочалася у червні 2015 року в Луганській області. «І то ж треба отакої впертості! – її самої 48 кілограмів, а повного обмундирування (бронежилета – 16 кілограмів, рюкзака – 25 кілограмів, іншої амуніції) – не набагато менше, а вона тримається!» - посміхалися тоді її побратими. А вона? Вона теж посміхалася – у неї характер залізний, а посмішка – янгола. Не вірите? Запитайте її про внучку Полінку. І подивіться на її посміх…
Посміхалася, а в душі часом такі дівочі сльози тамувала, що й гай! Особливо тоді, коли з останніх сил трималася і на собі тягла із поля бою чергового «трьохсотого», якого потім відправляла до шпиталів у мирну зону. І не сльози, а справжнє виття душі давила мовчанням, коли проводжала в останню путь із зони АТО «двохсотим» своїх однополчан-побратимів Сашка Бердника - до міста Городище (на Черкащині) та Михайла Кобця на його рідну Чернігівщину.
- Можете порахувати всіх, кого врятували? – порушуємо тишу її спогадів.
- Не рахувала. Жодного разу не намагалася порахувати. Просто робила свою роботу так, аби, в першу чергу, перед собою було не соромно.
- Що б хотіли сказати своїм дітям-онукам, теперішнім молодим?
- Хочу, аби вони зрозуміли і запам’ятали на все життя, як, до речі, і всі, хто наразі не розуміє, чому ми так чинили? Ми йшли на війну не заради нагород чи якогось визнання абощо. Ми йшли заради того, аби наша земля і наша Україна були нашими. Щоб наші діти нізащо не пережили те, що бачать наші співвітчизники на Сході – в зоні бойових дій. Щоб діти поважали нашу мову, традиції, історію. Ми ж славний народ! І допоки маємо свою землю, доти матимемо і свою країну. Хочеться, щоб діти розуміли, що треба любити свою Батьківщину, ставитися з повагою до її минулого, аби мати наснагу будувати власне майбутнє на рідній землі. Ні, це не високопарні слова! Це моє розуміння того, як має жити кожен із нас. Повірте, я знаю ціну словам «життя», «Батьківщина». Я вірю, що наші діти і внуки будуть щасливо жити саме на своїй землі.
Не вірити пані Аллі ми не маємо права – власним прикладом вона довела, що для неї Україна – понад усе, що її життєвий принцип – моя хата не скраю. Ще докази? Будь ласка. Коли у 2019 році постало питання про звільнення зі служби за станом здоров’я і вибір місця подальшого проживання, вона однозначно обрала Черкащину, хоча про минуле, що пов’язувало її дідів-прадідів саме з Бобрицею, ще не знала ні слухом-ні духом. Як не відала й про те, що її готує доля тут, у тепер рідному селі Бобриці. А доля, перевіривши її кільканадцять разів на стійкість, подарувала за загальнодержавною програмою підтримки учасників бойових дій в зоні АТО затишну оселю, яку тепер разом із чоловіком доглядають та зустрічають тут родину доньки Анни, зятя Олександра та внучки Поліни, які приїздять із столиці на гостину. Стала рідною для колишньої киянки бобрицька земля, а громада села – ще однією великою родиною, разом із якою Алла вирішує питання із життєдіяльності громади, адже її односельці обрали членом виконавчого комітету Бобрицької сільської ради. Майже місяць тому – під час відзначення сьомої річниці з дня початку АТО Аллі Хапугіній було вручено медаль та відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції».
…Гортаємо фотоальбом бобричанки Алли Хапугіної. У ньому – різні світлини, у різних місцях, у різних ситуаціях. Але всі вони мають одну прикмету – на них наша героїня посміхається. Жінка-герой із залізним характером і усмішкою янгола. Повчитися в неї любити Україну має кожен.
Текст - Віра Загородня (фотоілюстрації - із збірки героїні)
