ПЕРЕМОГЛИ ФАШИЗМ, ЩОБ НАЩАДКАМ БУЛО ДОБРЕ
У жительки села Курилівка Надії Сергіївни Голуб у суботу, 8 травня ц.р., в хаті, що стоїть майже навпроти колишньої сільської ради, було досить людно. Окрім внука Славика (як вона з любов’ю його називає), метушилася по хатньому господарству невісточка Віта та залюбки їй допомагав їх синок, а для баби Наді – улюблений правнучок Владик. Під обід до хати завітали гості – голова Черкаської державної адміністрації Олександр Скічко, Бобрицький сільський голова Олена Штефан, Грищинецький сільський староста Надія Возна, керівник ФГ "М.П. Пустовий" Микола Пустовий, інші офіційні особи, аби привітати її з Днем пам’яті та примирення і Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
У привітальному слові очільник облдержадміністрації О.Скічко зазначив, що ми всі маємо дякувати всім, хто ціною тяжких випробувань у страшні роки воєнного лихоліття наближали щодня і таки здобули перемогу над ненависним ворогом. На сьогодні учасників і свідків тих днів залишилося дуже мало. В особі Надії Сергіївни Олександр Олександрович привітав усіх ветеранів, учасників війни та бойових дій часів Другої світової війни. А ще побажав і бабі Наді, і всім, хто пережив ті тяжкі роки і ще й сьогодні живе поруч із нами, міцного здоров’я, довгих років життя та всіляких гараздів.
Під час бесіди Олександр Олександрович зізнався, що насправді Надія Сергіївна йому дуже нагадала його бабцю. Вона теж мала досить схожу долю, але, на жаль, до цих днів не дожила.
Всі разом гості попрохали очевидицю часів Другої світової війни розповісти про свій життєвий шлях, про те, які випробування випали на її долю.
- Я народилася в Курилівці на Новоселиці – отам, коло Зозулів, - розповідає старенька. – У нас там був і двір хороший, і город. Маю 5-класну освіту. Коли розпочалася війна, мені було 14 років. Сусід, уже коли зайшли в село німці, служив у них поліцаєм. Мені ще не було повних 15 років, але він запримітив мене і таки в чергову відправку разом із трьома десятками моїх односельців нас вигнали до Німеччини. Там, на чужині – в Німеччині я працювала на заводі, де виготовляли картонні короби. Нас примушували багато працювати, годували якимось варивом із брукви і кольрабі. Давали ще раз у день одну невеличку хлібину на шістьох. Ох, діти мої, якого ж горя зазнало наше покоління! Одведи і заступи, Господи, від усіх живих таке лихо, як війна.
- Пропрацювали ми на заводі три роки, - продовжує згадувати курилівчанка. - Навесні нам повідомили, що наші перемогли і тепер можна повертатися додому. Тим, хто побажає працювати на Батьківщину там, у Німеччині, теж давали право вибору і, відповідно, роботу. Я залишилася і ще рік відпрацювала разом із такими ж як і я на демонтажі обладнання заводів і фабрик, яке вивозили до Радянського Союзу.
Коли вона повернулася додому, то тут теж застала голод і розруху. Вирішила піти вчитися на рільника у село Журжинці, що на Лисянщині (Черкаська область). Там теж було непереливки – голодні 1946-1947 роки ледь вдалося пережити на затірці, яку готували для учнів із миски борошна і кількох відер води – з таким розрахунком, аби вистачило на всіх. А навчалося їх тоді близько сотні.
Пригадує старенька, як одного разу з подружкою (вона жила у Журжинцях) пішли до неї в гості. Мати насипала борщу, що складався із буряків і води. «Ми голодні були страшенно, тож ніби за раз ковтнули той борщ, але так голодними й залишилися, - пригадує все до дрібниць Надія Голуб. - Така бідність для мене була трохи вдивовижу – у нашій сім’ї завжди була корова, а в кращі роки (навіть після війни) батьки ще й якесь порося тримали. Батько був працівником пошти, а мати працювала різноробочою в колгоспі – здебільшого, в колгоспному саду».
Але згадується їй мимоволі і голодний 1933-й рік:
- Пам’ятаю, як мати якось наварила квасолі та розтерла її у макітрі і туди ще щось додала, а тоді з того місива напекла квасоляників. Поставила їх у мисці на столі, а сама пішла десь поратися по господі. В той час по селу багато ходило голодних людей. І до нас зайшов у хату якийсь дід. Побачивши ту миску, підійшов до столу і вдарив мене по голові соняшником, а я, розплакавшись, побігла до матері на вулицю. То він забрав ту миску та й пішов з хати. Потім мати ту миску на городі вже пустою знайшла. Ох, і було…
- Нас було в родині двоє – я та менший за мене на два роки брат, згадує 94-річна жителька Курилівки. - На жаль, після війни він разом із двома товаришами пішли до лісу і знайшли там снаряд, що залишився з часів війни. Хлопці розкрутили того снаряда і він зірвався. Брат хоча й відбіг подальші від небезпечної знахідки, та осколки (типу шрапнель) дістали і до нього, пронизавши ногу в кількох місцях. Я пам’ятаю, як тягла його додому, а до тих хлопців викликали лікарів і їх забрали в лікарню, бо одному з них відірвало руку, а другому – ногу. Тепер думаю: якби я не забрала тоді свого брата додому, то, можливо, лікарі надали б йому кращу допомогу і він би таки вижив, а так – згодом у нього розпочалася гангрена ноги і у віці двадцять років його не стало.
…Там, у Журжинцях, Надія Сергіївна і долю свою зустріла – познайомилася з Олександром Прохоровичем Голубом, який теж навчався на рільника. Коли молоді одружилися, то перші п’ятнадцять років жили у його рідній стороні – у селі Тинівка Жашківського району. Там народилися їхні четверо дітей. Далі родина переїхала до Курилівки, у хату, де й приросли та прожили останні півстоліття. Тут пропрацювала вона все життя на колгоспних полях, але не агрономом-рільником, а безпосереднім виконавцем важкої ручної праці на прополюванні буряків, кукурудзи, соняшнику тощо. За добросовісну працю Надію Голуб неодноразово нагороджували грамотами. Має 94-річна курилівчанка і медалі. А ще має незаперечний статус учасника бойових дій, який їй свого часу відповідним законом встановила держава Україна.
На сьогодні немає в живих чоловіка Надії Сергіївни, закінчився земний вік і трьох її дітей. Залишився один із синів, який наразі живе в столиці. Зате на гостину в рідне село навідуються або щовихідних, або раз у два тижні внук із своєю сім’єю із міста Черкаси. Серед тижня бабусі по господарству допомагає соціальний працівник від Комунального закладу «Центр надання соціальних послуг Степанецької сільської ради об’єднаної територіальної громади Черкаського району Черкаської області» Алла Бойко.
Не натішиться баба Надя правнучком Владиславом: таке хороше дитя – і слухняний, і розумний, і помічник добрий, він і котла розтопить, і водички подасть, і тиск їй поміряє. Очі в дев’ятирічного хлопчика наповнюються теплотою, коли запитуємо чи любить свою прабабцю. «Дуже-дуже люблю!» - каже хлопчик і пригортається до рідної душі.
- Спасибі усім вам, - звертається наостанок Надія Сергіївна до всіх, хто завітав до неї, аби привітати. – І за вітання, і за подарунки – теж щиро дякую. Хай Бог помагає всім вам у житті. Дай, Боже, щоб ніколи не хворіли. Щоб жити було легше, бо ми свого часу теж багато пережили. Дякую, люди добрі, що одвідали мене і пам’ятаєте про таких, як я.
Текст, фото – Віра Загородня
