ВЕСЬ ВІК – ПІД ЗНАКОМ ВІРИ І НАДІЇ
Якщо у когось із жителів села Бобриця запитати, хто найстаріший у їхньому селі, відразу скажуть: «Та, звичайно, Анастасія Степанівна Краєва – їй невдовзі буде сто років. А живе он там – неподалік від сільської ради», - і навіть розкажуть, як краще дістатися до її двору. А вже там, де у квітках купається хата, так і знайте – то подвір’я Краєвих.
Баба Настуня чекає нас біля ганку з букетом червоних тюльпанів. Відразу після знайомства простягає: «Це – вам. У нас їх багато. Давайте, ще наріжу». Вони пломенять у неї в руках, ніби вмиті кров’ю тих, кого вже немає з нами, хто дивиться на нас із небес, радіючи, що недарма поклали голови за те, аби ми вільно жили на своїй – Богом даній – землі. Принаймні, саме в те, що Всевишній тримає світ і нас усіх на ньому, Анастасія Степанівна вірує непохитно. Не зважаючи на те, що років має майже дев’яносто вісім, слухаючи про її минуле, думається: можна було б уже давно втратити віру у силу того, хто над нами. Але тільки не їй. Так і зізнається: мене Бог укріпив, тому й витримала всі випробування. А їх було та й було…
Народилася Анастасія Степанівна у рідній Бобриці (у так званому старому поселенні, що було розташоване на березі Дніпра) у вересні далекого 1922 року. Найменша серед усіх п’яти дітей. У родині вже ростили її сестер Марію (1911 р.нар.) та Катерину (1916 р.нар.) і братів Григорія (1912 р.нар.) та Миколу (1914 р.нар.).
- Роки були дуже тяжкі. У 1932 році померла наша мама. Ми залишилися на батькових плечах. І якби не його заробітки (а він був хорошим теслею) на Західній Україні, то чи й вижили б ми – хто знає. А він було таки із заробітків то якесь відро картоплі привезе, то якийсь лантушок зерна. Я жодного дня в школі не була. Отак неграмотною все життя і прожила б, якби самотужки не навчилася читати й писати.
Ота сирітська доля, що супроводжувала її з дитинства, як гірка супутниця – ходила поруч із Анастасією Степанівною майже протягом усього життя…
Перед самісінькою війною доля звела її з місцевим хлопцем – Миколою Олександровичем Краєвим. З ним і побралися. У 1943 році знайшовся у подружжя первісток Олександр, а в 1945 році народився Григорій. Микола Олександрович воював на фронтах Другої світової війни. Там отримав поранення і до кінця свого життя, відповідно, мав статус інваліда війни. Рани хоча й турбували Миколу Олександровича, та він знаходив у собі сили і пропрацював до виходу на заслужений відпочинок у колгоспній кузні, бо розумів, наскільки потрібна чоловіча сила у відновленні народного господарства, що пережило трощу війни.
Уже значно пізніше за хоробрість, стійкість та мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками та з нагоди 40-річчя перемоги в війні 1941-1945 років Миколу Олександровича було нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню.
- У війну ми теж набралися потерухи, - скрушно хитає головою старенька. – Нас із сестрами і батьком німці восени відправили в евакуацію – вигнали з села та й годі. Ми тим обозом дійшли аж до Маслівки. Батько дуже потерпав від того, що маємо йти із своєї землі. То якось, коли німаки відвернулися, він заховався за дерево і перестояв, поки ті з колоною пішли далі. Тоді повернувся до рідної Бобриці і, ховаючись від ворогів по погребах, таки діждав, коли в село прийшли наші воїни. Ми зиму пережили у чужих людей у Маслівці. Пригадую бої за Канів. Було, зенітки з нашого (бобрицького) берега так гатили в бік Канева, що від диму, гуркоту й вогню світу Божого не видко було. Ми вигулькнемо, а все ж оповите димом! Тоді поступово все розсіється, і знову бачимо на тому березі куполи Канівського Успенського собору. І, знаєте, і на душі враз одлягало: ми таки знову вистояли. Вірилося – ми переможемо, бо Бог – за нами. У тому храмі вони й вінчалися з чоловіком уже після війни, і дітей там своїх хрестили.
Свято вірила бобричанка Анастасія Степанівна, що настануть дні без війни, що всі повернуться додому і заживуть щасливо на своїй землі. Та Бог розсудив по-своєму. Її старший брат Григорій пішов на війну з рідної Бобриці, воював танкістом. Але додому повернулася про нього лише гірка звістка: пропав безвісти. Хвалить Всевишнього, після п’яти років війни та відразу ж після її закінчення – ще й чотирьох років строкової служби у морфлоті, додому повернувся брат Микола. Щоправда, уже з добряче понівеченим здоров’ям, бо під час чергового завдання його судно було підірвано і в якусь мить він уже подумки попрощався з усіма рідними і життям. Два дні тримався на плаву в холодній воді, поки свої підоспіли з порятунком. Та оте переохолодження далося взнаки так, що після повернення додому здоров’я надовго не хватило. Відтак, його невдовзі не стало.
…Не менше тяжкими були повоєнні роки. Пригадується Анастасії Степанівні й найголодніший - 1947-й:
- Не доведи Господи нікому такого діждати, як ми пережили. Було, натовчемо у ступі гицлів (гицлі – чарунки від кукурудзин, які залишаються на качанах після вилузування насіння – авт.), та додамо туди чи кінського щавлю чи листя з липи. Або гречаної полови намнемо у тій же ступі і ото таке щось зліпиш докупи і їси, бо нічого іншого не було. У батька вже були й ноги попухли, а мене таки Господь укріпив – пережила той голод. Тоді в колгоспі, де я працювала спочатку біля телят, а тоді - дояркою, почали давати на трудодень (лише для дорослих – авт.) по 300 грамів борошна. То ми колотили пійло з того борошна, та так і вижили.
- У ті повоєнні роки ми почали й хату будувати, - тече ріка спогадів бобричанки Анастасії Краєвої. - Бо ж під час війни нашу хату розбомбили. Весни тоді були із високим половіддям. І звідкись-то ті води зносили з собою рубанці (колодки). То було з чоловіком сядемо в човен і їдемо ті рубанці по Дніпру ловити. Отак натягали трохи тих колод та сяк-так купили ощіп. Тоді із того дерева поставили хату, обмазали її глиною (тоді всі так будувалися). Так і жили. Тоді разом із чоловіком побудували ще одну хату. Отам – недалеко від сільської ради. На так званому новому поселенні (що будувалося вже після початку будівництва Канівської ГЕС – авт.).
Коли вже все б, здавалося, мало бути лише добре, доля послала Анастасії Степанівні чергове випробування на віру і надію: померла її невістка – дружина сина Олександра, осиротивши п’ятнадцятирічну доньку Аллу та дев’ятирічного сина Олександра. Бабуся Настуня стала тоді і мамою, і бабусею, і порадницею, і захисницею та берегинею для дітей. Всю себе присвятила їх вихованню, догляду. Вірила – Бог випробувань дає по силі. Мабуть, якби такі випробування комусь слабкішому дати, то й не витримав би. А Анастасія Краєва витримала. Разом із чоловіком та сином Олександром побудували ще й третю хату. В ній тепер живе разом із онуком Олександром, якого виховувала-ділилася теплом душі мама-бабуся Анастасія. Не стояла осторонь, коли в онука народилися син Ілля та донька Софія – допомагала ростити і їх. І силу знаходила, і час, і терпіння – бо жила й досі живе ця жінка-легенда під знаком віри в Бога і надії на його милосердя.
Вона на мить замовкає і дивиться ніби десь в уже недалекий час:
- Ось приїде внучка Алла із Криму. Вже кілька років не бачилися – такого накрутили-навертіли ті політики, що ніяк тепер не можуть додому приїхати наші діти. Так хочеться, аби знову родина разом зібралася. Я вірю, що таки діжду тої миті. Надіюся, що Бог поможе всім нам.
Текст, фото – Віра Загородня
