ТВОЇ ТАЛАНТИ, РІДНА ЗЕМЛЕ. ЛЕОНІД НАРОЛЬСЬКИЙ: Я БІГ ДО МРІЇ…
Життєвий шлях у кожного свій. Така істина нашого буття. Але, як стверджують мудреці, важливо свій шлях пройди з гідністю, людяністю, із почуттям, що все, що робиш, потрібне комусь. Так, життя – не пісня, і не завжди вистачає сили йти з упевненістю, але якщо є в душі мета, то кроки набирають сили…
Самобутній поет Леонід Нарольський, який сьогодні проживає в селі Бобриця, так говорить про свій життєвий шлях:
«Народився 6 вересня 1951 року в с.Теклівка Шаргородського району, що на Вінниччині. Коли мені було 2 роки, батьки переїхали до села Бучак, що на Канівщині. До 8 класу навчався в селі Пшеничниках. Працювати пішов, коли ще не було й 16 років (але податок на «бездітність» уже вираховували!). Працював матросом на земснаряді на Дніпрі. Згодом закінчив Київське ГПТУ №9, де здобув спеціальність слюсаря з ремонту п/с і повітряних гальм. Працював у Дарниці на вагоно-ремонтному заводі. Там же здобув спеціальність свердлильника повітряними дрилями. Потім працював у м.Київ на заводі імені Артема, де здобув спеціальність фрезерувальника гідрокопірувальних станків.
У 1970 році одружився і переїхав до м.Канів, де працював на заводі «Магніт». У 1972 році був призваний до лав РА. Служив у Комунарську (нині – зона проведення ООС/АТО). У 1974 році звільнився зі служби і помандрував на крайню Північ Радянського Союзу. Хотів дістатися до Уелену, але застряг на Камчатці. Спочатку працював кухарем на середньому риболовному траулері «Вальдемар Піле».
У 1975 році перевіз дружину з сином до Камчатки, де проживав у Корякськім національнім окрузі – с.Маніли, що розташоване поруч із Колимським нагір’ям. Працюючи в системі МВС командиром відділення окремого дивізіону рибохорони, мав змогу переміщуватися Камчаткою беззастережно. То були дивовижні роки мого життя: вудив у річці Колимі линів, на собачих упряжках їздив Колимським нагір’ям, «міняв» (як засоби пересування – авт.) гелікоптери «Мі-4» на гвинтокрили «Мі-8», Дугласи «Лі-2» на «Аннушки» і «Л-410», «чебурашки» на «Як-40», перетинав майже 20 разів весь Радянський Союз (більше 15 тисяч кілометрів в один край!), облітав на гвинтокрилі «Мі-8» діючий вулкан Толбачик.
У Кропацькім заповіднику відвідував долину гейзерів. На острові Доброжанський відвідав Корянське чистилище (тамтешні жителі – язичники), що знаходиться на горі за рівнем хмар. У Петропавловську побував на могилах Берігна та Лаперуза.
В мене було багато корисливих можливостей, але я завжди був романтиком. Вірші почав римувати, ще не вміючи писати. Мій брат Валентин також віршує. Все це – від нашої мами. Мені запам’ятався один вірш, який розповіла мені мама, коли її призвали на війну у 1941 році (російською мовою):
«Иду на фронт, не веря в чудеса, -
Моей судбы печальный нынче слог.
Быть может, завтра по моим косам
Пройдёт немецкий кованный сапог…»
Друкувалася вона успішно, і з гонорарів теж сплачувала податки.
Я друкуватися почав у 1975 році, але вже російською мовою – в газетах «Полярная звезда», «Комсомолец Камчатки», «Камчатская правда», «Восток». Коли переїхав із Камчатки до Канева, друкувався в «Молоді Черкащини», друкував спогади про Рух у газеті «Час руху». Будучи членом Руху м.Канів, у 1990 році випускав газету «Гомін», яку доводилося нелегально друкувати в м.Вільнюс (Литва). Газету згодом перейменували, а я в цей час дещо відійшов від Руху через незалежні від мене причини.
В цей же час навчався в лісовому технікумі в м.Рибінськ (Росія), бо працював лісником у заповіднику університету імені Т.Г. Шевченка. Випускні екзамени одначе скласти не встиг – Україна відокремилася і українці стали небажаними в Росії.
Наразі тяжко хворію: спочатку осліп і рік був сліпим. Потім оперували одне око і я трохи бачу. Потім ампутували ногу. Пропонували ампутувати і другу ногу, але я відмовився. Ці обставини теж наклали свій відбиток на мої вірші».
У 2020 році у Видавничо-поліграфічному ТОВ «Родень» (м.Канів) вийшла з друку збірка віршів Леоніда Нарольського під назвою «Скраплені звуки думок». Ось окремі з них.
«…Пропавші без вісті лежать в могилах –
Ні ненькам, ні милим не знати кінця.
На щастя, до честі – є в пам’яті сила,
Інакше нарід наш не мав би лиця.
Стоять обеліски, хрести, монументи,
В їх каміннім серці я чую їх крик:
- Верніть мені близьких!
На них документи
Лежать в моїм серці, верніть мені їх!
…Хитається прапор на шаблевій бурі,
На праведній бурі, на свіжих вітрах.
Ми краяли пам’ять собі по натурі,
Розбивши Голгофу на тисячі плах.
Питайте резону у совісті духу,
Де голод, розруха, де вирвана суть,
Де діти роздіті борознами плуга
По чорному колу до мрії бредуть…
…Ніхто не забутий, ніщо не забуто.
В безглузді ніколи не буде пуття.
Керуючий люд, переляканий чудом,
Рече із трибуни, а наше життя
Поділене лезом на пам’ять і плани.
Ядренне жало олівця – нить ножа –
Порізало візами ниючі рани
Де, може (хто знає?), лежала душа…» (1990 рік)
* * *
«…Я біг до мрії, Господи, прости
Раба свого невтомного в химері,
Бо я забув, куди себе нести,
В які світи, яких земних імперій.
Брехня, підступна владності сестра,
Нагальністю в душі убила віру,
І плащаницею, що знята із хреста,
Покрила все – любов, весну і ліру.
Скажи, хто ти, і я скажу – хто ти.
Не тупить біль – вона іще й віщує
На тім шляху до світлої мети
Вже не лінчують, лише лементують.
О, брате мій, моя земна родино!
Хоч раз прислухайся не тіла, а душі,
І зрозумій, що люди не чужії –
Чужі гріхи облуднюють людину.
Я біг до мрії, Господи, прости!
На тім шляху Чорнобиль сіяв попіл.
Яких же ще мені шукать утопій
На тім шляху, де спалені мости?..» (1990 рік)
* * *
«Народе наш, в довірі незбагненний,
Не раз ошуканий, відомо достеменно -
Твоїх хлібів чекають, як боргів.
Поля ж засіяні прокляттями богів…
Народе наш, старезний як земля,
Не раз, не два ти змінював ім’я,
І пережив таку страшну хвилину,
Що другий хтось уже б давно загинув.
Тобі ж хватає мудрості і сил
Віками оброблять космічний пил…» (1990 рік)
У 2021 році у видавництві ТОВ Поліграфічний дім «ЮНА» побачила світ ще одна збірка бобрицького поета під назвою «Пеони».
«…Вікам віків - живе протистояння
І ось тому у сивій далині
Тотожно Всесвіту для вільного зрівняння
Летять мої земнії журавлі…»
* * *
«…Я хочу заблукати в шалині
І битий шлях шукать і не знаходить,
Щоб хитрий хват дорожньої пригоди
Мене чекаючи, все більше скаженів.
В собі ми носим щастя і нещастя.
Не поспішай – від долі не втечеш.
Чи мед, чи отруту відіп’єш
З її келешка в день причастя.
Терпимий сором – від лукавих,
Бо замолять нестерпний грій.
Так, як буває підла слава, -
Буває злом веселий сміх.
У панцир звуків скуті почуття,
Слова, слова – яєчні шкаралупки…
Ще вчора – сенс, сьогодні – вже сміття,
Безглузде, як кохання проститутки…»
* * *
«…Людина накопичує образу,
І вірус той у ній живе,
І заражає час від часу
Таким же злом других людей.
Грайливіші випрошують розради,
Чутливіші відразу віддають.
Коли ж її зібралося багато,
Ті носії, здихнувши, повстають.
Злочин жахливий у жахливій люті,
Та не спішіть судити і страхать.
Злочинники молились на покутті,
А потім йшли нестачу здобувать.
Якщо закон приміряли до дишла
Його, мабуть, не гріх переступить.
А після бурі – знову тиша
Й ніщо тоді не мулить, не болить…»
* * *
«…Нижче пшениця цвіте-колоситься,
Вище – то чистого неба блакить.
А посередині – кована криця
Вітром сколихнеться й хоче ожить.
Таїнь буття – то забуті легенди,
Пам’ять свавільна зрина і зрина.
Той, хто згада, відкриває щоденник –
Внукам і правнукам доповіда…
Жито і небо! Земля і воля!
Був передсмертним радісний клич:
Кров’ю і потом здобрене поле
Проросло колосками облич…»
* * *
«…Замете сліди сніжна лудиця,
В імлі віків все заблудиться.
В мене дивиться час на милицях
Поки є лице. Потім вдивиться,
Може, скривиться.
Я лицем до лиця цій грозі –
Каяття і прокляття глухе.
Нехай грім мене вб’є
На вселенській дорозі,
Якщо я заподіяв лихе.
Сім вітрів моїх, сім моїх доріг…
Тут мій шлях проліг,
Де я збився з ніг…»
ПІСЛЯМОВА. Збірки віршів пан Леонід видавав на кошти, які збирав зі своєї мізерної пенсії. Так склалося, що сьогодні у пенсіонера-інваліда не вистачає коштів навіть на елементарне – ліки, оплату послуг тощо. Тому, як він висловлюється, має надію на кошти, виручені від продажу своїх збірок. Тим, хто бажає придбати збірки Леоніда Нарольського чи допомогти йому якимось іншим чином, радимо зателефонувати за телефонним номером: 096-24-69-445 (Наталя Вікторівна) чи звернутися до нього особисто.
Текст, фото – Віра Загородня
